Це я спостерігала чекаючи, поки подадуть на посадку потяг до Києва. Жаль, що не сфотографувала, але то було б не коректно,... мабуть... (тому фото взято з Інтернету)
Перон возкалу у маленькому прикарпатському містечку... Хоча весна давно вступила у свої права і на усій території країни сонячно, саме тут почав накрапати дощ... Перон пустує, лиш снують нечисельні купки людей - чекають на посадку. Вона буде аж через 40 хвилин, бо колія зайнята - стоїть електричка до Львова. От зараз, вже зараз, вже скоро вона піде і ми можемо сідати у наш потяг.
- Скоріше б уже - каже мені мама - чекати довго, та ще і дощ почався...
- Таки да... ще чекати скільки... - відповідаю...
Аж тут я помічаю пару підлітків, які топчуться біля електрички... Хлопцю років з 17-18, він з рюкзаком за спиною, худенький, вдягнений просто, ще й велосипед притримує поруч, дівчинці років 16-17, або й його однолітка, вдягнута так само простенько з парасолькою у руках. Вони стоять обійнявшись і про щось говорять, потім цілуються і знов говорять... Аж раптом:
- Увага! Електропоїзд міжміського призначення "... - Львів" подається на посадку! - об"ява, що починається посадка на електричку.
Вона пуста, мало хто їде у суботу о 19-тій вечора до Львова.
Пара ж, почувши це ледве розімкнувши руки попрямувала до дверей потягу. Хлопець заніс у тамбур велосипед і повернувся до дівчинки. Вони стояли так до того часу, поки не почули про відправлення... Як же їм важко було розходитись! Він застрибнув у електропотяг, на ходу цілуючи її ще і ще, вона протягувала до нього руки, мріючи, напевне, ніколи з ним не розлучатись...
Потяг поволі відходив, а вона все стояла і дивилась, потім розвернулась і пішла...
Отак хлопчик аж зі Львова приїхав до дівчинки у маленьке містечко на день, а увечері, на останній електричці мчав додому....
Це так приємно було спостерігати, жаль за тим, що їм потрібно було розлучатися, але чогось вірилось, що він ще не один раз приїде до неї.... Мабуть, вони казали одне одному не "бувай", а "до побачення"... І невідомо як воно буде далі, але як добре, що є такі хлопці, які прямують до своєї дівчинки через багато=багато кілометрів і що є така дівчинка, що чекає на свого коханого...
P.S.: і тут мені на думку спав мій один давній-придавній вірш, йому років 13 вже як (страшно подумати!) і написаний він був трішки під інші обставини, але поділюсь з вами:
Коли прощались біля річки із тобою
Із неба крапельки дощу лились
То я прощалась із любов"ю
З тією, про яку я мріяла колись
Душа боліла, серце нило і сльози капали з очей
Все, що сказать хотіла - не зуміла, під пеленою однієї із ночей...
Стояла я перед тобою й знала
Що вечір це останній вже для нас
І свОю руку в твОю руку клала
І попросила поцілунок твій, хоч раз.
Ти цілував мене із болем і журбою
Із смутком і ненАвистю до себе, каяттям...
Я ж цілувала тебе із мольбою
Не розлучатися з тобою протягом життя...
Стояли ми ось так тоді з тобою
Посеред ночі, що роз"єднувала нас
І очі в нас світились лиш журбою
А небо все ще плакало і плакало на нас....
Немає коментарів:
Дописати коментар