От і зараз хотілося б розповісти історію, яка трапилась зі мною на цей раз...
Навпроти мене на боковому сидінні рюмсала вагітна дівчина. "Не моя справа" - подумала я і утупилась у розповіді від Марко Вовчок. Літери, правда, стрибали перед очима і я нічогісінько не розуміла, бо увага моя була прикута до попутниці. Не люблю я ставати випадковим свідком чиїхось емоцій, а тут на тобі! Сидиш отак і не знаєш, що робити: чи то попитати, що трапилось, чи і далі робити вигляд, ніби ти нічого не помічаєш. Не подобаються мені такі моменти і край.
Хлюпальниця носом (як я її вже встигла для себе назвати) раптом затихла і звернула увагу на екран свого телефону, що без звуку сповіщав про вхідний дзвінок.
А ось таких ситуація я зовсім не переношу! Ну чому інколи люди, без своєї волі, стають свідками ще і чужих телефонних розмов, а? Літери у книжці ще більш застрибали, сторінки, вправно мною перегорнуті, перехилились назад і я вже не могла навіть пригадати, про що йшла мова у попередньому рядку.
Тим часом, хлопальниця комусь, досить лагідним голосом щось пояснювала, на щось жалілась і чогось не розуміла. Потім я здогадалась, що розмовляла вона з сестрою, дуже чемно називаючи її "сестричко люба". Хм.... Чи часто ви чуєте зараз таке звертання? Я - ні. Лагідний голос, приємне звертання та стукіт потягових коліс зробили свою справу. Коли вона закінчила розмову, мною була закрита книга і я повернулась обличчям до дівчинки:
- Не плачте, будь ласка! Щоб там не було, не плачте...
- Ой, та то буває... У мене ще й гормони (показує на трішки випуклий живіт)
- А давайте з Вами поговоримо?
- А давайте! Мене Юля звуть!
- А мене - Наташа!
- А я вчителька
- А я економіст...
- А куди Ви їдете?
- А Ви?.........
Не помітили, як промайнули три години часу, та хіба це і важливо? Ми говорили-говорили-говорили.... Про все-все на світі! Отак просто! Неначе сто років дві подружки не бачились, дізнались багато чого одна про одну... Та час був невблаганний і пізній, вона виходила раніш мене, тому мусили розійтись спати...
Ми не піднімали тему її сліз, та чи потрібно було? Мені було досить того, що вона пішла від мене з посмішкою....
А перед тим, як вона вийшла з потягу ми лиш устигли побажати "Доброго ранку" одна одній...
До книги я більш не повернулась, але і не потрібно було. Книга - це добре, а життя - краще.
В уяві я домальовувала її щасливе життя, її майбутню дитинку (ото повезе малечі у такої мами народитись, з чарівним голосом!), її гарне, світле життя....
Ця, не знайома мані, дівчинка Юля на якісь лічені години стала мені за подружку, за співучасницю моїх розповідей і зникла, так само зненацька, як і з"явилась.
Скоріш за все ми з нею більше ніколи в житті не побачимось, але точно знаю, що вона (як і я), запам"ятає три швидкоплинні години назавжди....
Які ж ми всі різні, які у нас різні життя, долі... Але інколи, ця сама доля, на мить "підкидає" тобі дуже "потрібну" людину... І не важливо для чого: чи то час скоротати у потягу, чи то людина тобі допоможе, чи то НЕ допоможе і цим саме допоможе ;-) По різному буває... Просто треба хапатись за такі моменти, не боятись і від того це будуть найкращі спогади для вас...
Як же цікаво жити...як цікаво!
Немає коментарів:
Дописати коментар