Село, "Хатка" і думки....

Сьогодні буде дуже довгий пост, і, можливо, для когось нудний. Адже чиїсь думки та переживання дуже опосередковано нас самих стосуються. Хоча, іноді дивуєшся, як чужа людина може тебе розуміти.

Сьогодні розповім про вимушені вихідні, поїздку на Батьківщину та просування у вишивці "Хатки". 

Кажуть, що все, що не робиться - на краще. Іноді ми забуваємо цю тезу, або не завжди погоджуємось з нею. Коли нам на роботі скоротили кількість робочих днів у тиждні, та, відповідно, зарплатню, я трохи підупала духом (а кому це сподобається?). А потім роздумалась і прийшла до висновку, що не все так погано, деяким людям у наш час набагато важче. У мене є чоловік, який підтримає, фінансово ми не сильно втратим, а за тим, ще й додатковий вихідний отримаю. Нічого не буває просто так, я вважаю, треба інколи прийняти ситуацію і не намагатися вплинути на неї, приймаючи правила гри: все одно мало що зміниться, а нерви будуть в порядку.

Вчора був отакий вихідний, який повинен був перетворитися на ще один день сидячки вдома, прибирання та готування їжі. Та подзвонила мама з пропозицією чкуронути у село. Їздимо туди виключно до могил у поминальні дні, а тут у них з братом, моїм дядьком, не виходить в ті дати, то вирішили трохи раніше. А чому б і ні - подумала я, взяла гаманець, вдягнувшись потепліш і вирушила у дорогу. 

Зважаючи на те, що село наше знаходиться у Чернігівській області, поблизу Київського моря, недалчеко від кордону з Білоруссю, доїхати туди дуже і дуже складно: доріг немає, інфраструктури ніякої, села знаходяться практично в лісі. То було прийнято рішення їхати до маминого брата, що мешкає у Чернігові, а звідти вже більш-менш нормальною дорогою (так називають піщанку серед лісу) дістатися до села. 

Звичайно, приїхали, поприбирали на кладовищі, зайшли до родичів, словом, зробили все, що зазвичай у таких випадках потрібно, але розповісти я хотіла не про це.

Я останнім часом не кожного року туди їжджу, але коли вже вибираюсь, то обов"язково мені мама з дядьком переповідають історії зі свого дитинства. Це вже як ритуал. Я майже їх усі вже напам"ять знаю, але вже настає такий період, коли їх обох просто потрібно вислухати. Проводять мені екскурсії, де вони жили до переселення, через які болота за 6-9 км. у школу ходили, де у них були тарзанки та звідки вони брали воду... Це такі захоплюючі мандрівки, що ви собі не можете уявити! Я вічно вмощуюсь зручніш і розвішую вуха.... Це так цікаво, повірте!
 - А ось тут стояла наша хата колись....

 - А ось тут була призьба....
 - А ось тут я квітничок тримала...
 - А ось там була вишка у лісі, на яку всі хлопці лазили спостерігати...

 - А ось цією дорогою, через оті чагарі ми по болоту у школу ходили....

 - А якже всже все тут позаростало... (і сум в голосі)

Я би усе віддала, аби ще не раз одні і ті ж історії слухати....

У тій місцині села знаходяться просто посеред лісу, вони маленькі, стоїш в одному кінці і інший видно, ліс все ближче і ближче підступає, ним ніхто не займається, мало чистять, або й зовсім ні... Це вигляд з нашого колишнього подвір"я. Отак вилазиш на погріб і видивляєшся - де там мама з бабусею з лісу йдуть, щось смачненьке тягнуть...Суниці свіженькі з лісу, розтовчені у великій дерев"яній ложці якнайкраще смакують до млинців з печі, це я вам як експерт говорю! ;-)

А у лісі так тихо і спокійно... Колись мій покійний дідусь був лісником і хата їхня стояла тут же. Вже її нема, але обов"язково кожного разу треба побувати там, згадати де то воно все було, де піч розташовувалась, де конюшня, де город був... Це спомини, це історія... Історія невеличкої родини...

Вирішила на згадку сфотографувати маму з братом на місці де стояла їхня хата. Отам у них за спинами береза з правого боку, вона колись росла прямо з будови. Такий собі парадокс - береза росте посеред сінців (прихожої) ....)))

Окремо хотіла би виділити сосни.... Це такі сторожі історії, подій... Кажуть, що вік сосен можна порахувати за сучкАми, я якось намагалась, потім кинула - не полічити, їх дуже багато. Мене з дитинства заколисував скрежіт стовбурів під вітром, це було так таємничо, так спокійно.... Щось невловиме там, дух якийсь.... Притягує постійно, зустрічає і розповідає тобі, як їм, таким висоим вже важко стояти...  

Ще там є окремий "дідок", старенький мурашник... Мені вже 30 років, а йому ще більше, 50, мабуть, вже точно є, уявляєте? Такий собі знак - якщо стоїть мурашник, якщо його не розорили, значить ліс живе...

Повертаючись звідти думки наповнюються якимсь спокоєм, неначе ти полікувався, заспокоївся, відпочив... Фізична втома звичайно є, але морально - навпаки, піднялась духом.

Повертайтеся до своїх витоків, пам"ятайте розповіді батьків. Це важливо, це дуже важливо, це як води напитися, це є наше життя.....

Хочу повільно перейти до іншої теми - моєї "Хатки". Вирішила, що як вишию, то подарую маминому брату, хай йому приємно буде...

Тому звітую про просування у роботі:

От так от потрошку, помаленьку працюю, аби швидшенько закінчити. Хотілося б, аби ця картинка принесла радість та тепло у душу тому, кому вона дістанеться...

От такий у мене вийшов ліричний пост сьогодні з самого ранку. Думки переповнюють, хотілось поділитись. Спокій у душі... Як добре, що я туди поїхала....