І знову думки-думки-думки...
Знову не полишає відчуття недосказаності, забитості роздумами мізків... На якомусь етапі я зрозуміла, що коли пишеш, виливаєш все на папір - по поличках в голові все само собою розкладається. Ось так і зараз.
Якось так виходить (чи то я прискіпливо так до всього ставлюсь) але пішов спад емоцій стосовно подій у країні. Це видно хоча б по соцмережах. Коли повстали люди і організувався Майдан, коли були події на Грушевського, коли полягла Сотня, коли ми були у гущі подій відчувалась згуртованість, всіх цікавили лише новини, події, політичні моменти. Зараз напруга спала, напруга "десь там", не під боком. Але особисто мені чомусь не попускає. З однієї сторони десь майоріє відчуття того, що я зраджую Майдан, переключаючись на якісь побутові справи, забиваючи на новини.... Та це відчуття десь далеко... Але я чітко стала розуміти, що я вже ніколи не зможу відійти від цього...
Тому у мене питання - а чи маємо ми право на те, аби не цікавитись політикою, ситуацією в країні? Чи маємо ми право на пасивність? Чи маємо ми право на аполітичність? І чи маємо ми право на те, щоби власноруч знову злити настрої народу, як це було у 2004?
Ну да... літо на носі, море, відпочинок.... Дай-то Бог, аби на зиму знову всім народом збиратися не прийшлось....
Ми не маємо права вже відсторонитися від політичного, суспільного, громадського життя. Бо без нас, без народу, без нашої волі вся Держава буде в руїнах. І це не міф, не казка. Народ таки ж щось да значить.
Байдужість можна пробачити хіба що дітям. І то, до якогось моменту. Далі - пасивність, нічим не виправдана байдужість.
Нам ніхто нічого не дасть. Ми прокинулись від Совка. Або ми: я, ти, він, вона, вони... Або ніхто. Нас підтопчуть, розітруть. Цього нельзя дозволити.
Янукович - президент. Це цілком наша з вами помилка. Олігархи при владі - це ми з вами у цьому винні.
І коли хтось мені каже, що нічого не змінилося, що все буде як і раніш... Я в це не вірю. Точніше, не так. Я зрозуміла, що зараз вже не буде так, як раніш. І що саме головне - політики це теж зрозуміли.
Є відчуття, що всі сепаратистські настрої вляжуться за тиждень-два, бо Ахметов пов"яз, він у заручниках власних рішень. Зараз він зробив крок назад, аби зберегти хоча б те, що в нього залишилось. Не пройшов факт невдоволеного народу. Та і власний рейтинг тріснув у результаті пасивності, грі у власних інтересах. Тому все скоро скінчиться.
Єдине, що важливо - це людські життя. Життя з обох боків протистоянь. З одного боку - служба країні, народу. З іншого - голод, жебраче життя і 200 грн. на горілку. Трагедія нашого народу саме в цьому. На людей у нас не зважають. Ми самі забули про себе, про власну гідність та відчуття справедливості.
Ми себе перестали поважати настільки, що дозволили декотрим людям розпоряджатися нашим з вами життям.
Я вірю, що всі ці жертви не просто так. Це все не просто так. Повинен був бути переламний момент.
Аде ж ми з вами маємо право на нормальне життя. Чи не так?
Знову не полишає відчуття недосказаності, забитості роздумами мізків... На якомусь етапі я зрозуміла, що коли пишеш, виливаєш все на папір - по поличках в голові все само собою розкладається. Ось так і зараз.
Якось так виходить (чи то я прискіпливо так до всього ставлюсь) але пішов спад емоцій стосовно подій у країні. Це видно хоча б по соцмережах. Коли повстали люди і організувався Майдан, коли були події на Грушевського, коли полягла Сотня, коли ми були у гущі подій відчувалась згуртованість, всіх цікавили лише новини, події, політичні моменти. Зараз напруга спала, напруга "десь там", не під боком. Але особисто мені чомусь не попускає. З однієї сторони десь майоріє відчуття того, що я зраджую Майдан, переключаючись на якісь побутові справи, забиваючи на новини.... Та це відчуття десь далеко... Але я чітко стала розуміти, що я вже ніколи не зможу відійти від цього...
Тому у мене питання - а чи маємо ми право на те, аби не цікавитись політикою, ситуацією в країні? Чи маємо ми право на пасивність? Чи маємо ми право на аполітичність? І чи маємо ми право на те, щоби власноруч знову злити настрої народу, як це було у 2004?
Ну да... літо на носі, море, відпочинок.... Дай-то Бог, аби на зиму знову всім народом збиратися не прийшлось....
Ми не маємо права вже відсторонитися від політичного, суспільного, громадського життя. Бо без нас, без народу, без нашої волі вся Держава буде в руїнах. І це не міф, не казка. Народ таки ж щось да значить.
Байдужість можна пробачити хіба що дітям. І то, до якогось моменту. Далі - пасивність, нічим не виправдана байдужість.
Нам ніхто нічого не дасть. Ми прокинулись від Совка. Або ми: я, ти, він, вона, вони... Або ніхто. Нас підтопчуть, розітруть. Цього нельзя дозволити.
Янукович - президент. Це цілком наша з вами помилка. Олігархи при владі - це ми з вами у цьому винні.
І коли хтось мені каже, що нічого не змінилося, що все буде як і раніш... Я в це не вірю. Точніше, не так. Я зрозуміла, що зараз вже не буде так, як раніш. І що саме головне - політики це теж зрозуміли.
Є відчуття, що всі сепаратистські настрої вляжуться за тиждень-два, бо Ахметов пов"яз, він у заручниках власних рішень. Зараз він зробив крок назад, аби зберегти хоча б те, що в нього залишилось. Не пройшов факт невдоволеного народу. Та і власний рейтинг тріснув у результаті пасивності, грі у власних інтересах. Тому все скоро скінчиться.
Єдине, що важливо - це людські життя. Життя з обох боків протистоянь. З одного боку - служба країні, народу. З іншого - голод, жебраче життя і 200 грн. на горілку. Трагедія нашого народу саме в цьому. На людей у нас не зважають. Ми самі забули про себе, про власну гідність та відчуття справедливості.
Ми себе перестали поважати настільки, що дозволили декотрим людям розпоряджатися нашим з вами життям.
Я вірю, що всі ці жертви не просто так. Це все не просто так. Повинен був бути переламний момент.
Аде ж ми з вами маємо право на нормальне життя. Чи не так?
Немає коментарів:
Дописати коментар